Для користувачів



Точка зору

Як вам оновлена Смакота?
 

Зараз на кухні

На даний момент 70 гостей на сайті

Коментарі

RSS
Кулінарні терміни
довідник кулінарних термінів і понять, використаних на сайті.
Всі
Пошук слів та виразів.

Починається з Містить Точне співпадіння

Додати термін

Всі | І | Б | Г | К | М | О | П | С | Т | Ф | Х | Ч


Слова та вирази: 17 виразів у довіднику.
Сторінки: 1
Термін Довідник
імбир

 Імбир - багаторічна трав'яна рослина, котра містить ефірні олії зі специфічним запахом. В кулінарії в якості приправи використовують кореневище, при чому як у свіжому, так і в сухому вигляді.

В кулінарії і медицині імбир відомий уже понад 2000 років. Перші згадки про нього знайдені в древньокитайських трактатах. Вирощували його ще й у Індії. Імбир широко використовували також у стравах і ліках у Древній Греції і Древньому Римі.

Імбир з давніх давен був відомим засобом проти нудоти. Китайські моряки брали у плавання корінь цієї рослини і з його допомогою боролися з морською хворобою. Древні римляни використовували імбир як засіб проти чуми, лікували ним опіки і рани. Але найбільшої популярності ця рослина набула як чудодіний засіб для збереження молодості. Вважалось, що імбир сповільнює процес старіння і позитивно впливає на сексуальність і статевий потяг людини. Власне тому португальці щедро годували своїх рабів стравами з імбирем, щоб збільшити їх плодовитість. І сьогодні в Японії у певні свята подають страви з імбирем. Китайці ж з допомогою цієї рослини лікують безпліддя і фригідність у жінок.

В кулінарії імбир використовують для ароматизації випічки, солодощів (варення, мармеладу і т.п.), додають його також в соуси і супи, до м'яса і риби.

В російській кухні імбир використовують у випічці. Його додають у пряники і булочки, ним приправляють кваси, наливки, настоянки, тощо.

У китайській кухні імбир додають під час приготування м'яса, риби, смаженої свинини і запеченої качки, до став з рису. Дуже популярне у Китаї, Індокитаї і Бірмі варення з імбиру і апельсинової цедри - чоу-чоу. Також широку популярність у китайській кухні має імбирний оцет і імбирний чай.

В Японії до рису і риби подають маринований імбир.

В європейській кухні цю приправу додають до м'ясних соусів, а також в овочеві і фруктові маринади. Відомим і популярним у всьому світі є англійський імбирний ель.

В сухому вигляді імбир зберігають у герметично закритому керамічному або скляному посуді. Свіжий імбир можна зберігати в холодильнику до 2-ох місяців, загорнувши у харчову плівку. Найкраще додавати у страви свіжий імбир, натерши на дрібній тертці. Чистити корінь слід дуже тонко.

Сухий тертий імбир не може замінити у страві свіжого. Ці дві приправи дуже різняться ароматами і смаками.

 

 
базилік

 Базилік - однорічна трав'яниста рослина із сімейства м'ятних трав. Використовується в якості приправи до багатьох страв як в свіжому, так і в сухому вигляді.

Більшість різновидів базиліку мають листочки зеленого кольору, проте існує опаловий базилік, листочки якого забарвлені у фіолетовий колір.

Батьківщиною базиліку вважається Азія. В Європу ця рослина була привезена у XVI столітті і швидко завоювала прихильніть кулінарів. Його називали "прянощами для королів" або "царською травою".

Свіжий і сушений базилік широко використовується у грецькій, італійській, французькій і кавказькій кухнях. Його додають до овочевих салатів, м'ясних і рибних страв, а також під час консервування овочів.

Дуже часто базилік використовують як приправу у стравах з квасолі і бобів, а також з баранини.

В італійській кухні базилік використовують особливо широко. Власне італійці вважають саме цю траву найкращою супутницею для томатів. Тому базилік так часто зустрічається у рецептах піци і соусів до спагетті. У Азербайдженані базиліком ароматизують десертні напої, в Узбекистані - чай.

Базилік чудово доповнює інші трави. Його використовують у комбінайії з майораном, розмарином, петрушкою, коріандром, м'ятою і естрагоном.

Зберігати сушений базилік найкраще у герметично закритому фарфоровому або скляному посуді. Не рекомендується зберігати його у пластмасових або металевих ємкостях. Свіжий базилік можна збергати, засоивши його.

 
гріссіні (grissini)
Гріссіні - традиційні італійські хлібні палички. Гарно смакують з листками салату, сирами, прошутто тощо. Зараз вони присутні на столах у всіх італійських ресторанах і піцеріях.
Батьківщиною гріссіні є Турин. Відомі ці палички ще з XIV століття. За легендою тонкий хрумкий хліб був винаходом особистого лікаря сім'ї Савой, котрі були на той час правителями П'ємонті і Валь-д'Аоста.
Рецептів гріссіні є безліч. Їх печуть на вершковому маслі, на оливковій олії, на воді, на молоці, інколи додають яйця, є рецепти з солодом. У тісто також можна додавати кунжут, кмин, мак, є рецепти гріссіні з базиліком.
Звичайно, виробництво гріссіні давно набуло масового характеру і їх випікають на заводах. Розфасовані фабричні гріссіні можна знайти і у наших крамницях, проте гріссіні випечені в традиційній Panetteria (італійській пекарні) звичайно мають ні з чим незрівнянний смак і аромат.
 
карпаччо

Карпаччо - італійська страва з тонко нарізаних пластин яловичини з соусом з оливкової олії і лимонного соку або оцту. Подають страву на листках салату з тертим пармезаном.

Назву страва одержала від імені художника епохи Відродження Вітторіо Крпаччо. За однією версією через те, що його картини насичені червоними кольорами. Інша версія говорить, що в час, коли цю страву вперше приготував власник відомого італійського ресторану Джузеппе Чіпріані, а саме у 1950р., відбулась велика виставка робіт Карпаччо.

Зараз існує багато різновидів карпаччо. Яловичину не лише подають під різноманітними соусами, а й за основу страви використовують не тільки м'ясо, а й рибу і навіть овочі.

 
каррі

Каррі - найпопулярніша в індійській і тайській кухнях суміш спецій. ЇЇ готують у вигляді порошку або пасти з різних складників. Але основними компонентами будь-якого каррі залишаються часник, зіра, чілі, коріандр, гвоздика і куркума. Всі спеції, складники каррі, обсмажують на сухій сковорідці, щоб посилити їх аромат, а тоді перетирають в порошок або пасту у ступці. Додають каррі до м'ясних або овочевих страв, а також до різноманітних соусів. Є також рецепти супів з каррі.

В залежності від складників розрізняють різноманітні суміші з каррі:

Бомбейська суміш містить куркуму, насіння коріандру, імбир і чілі.

Каррі середньої гостроти готують з коріандру, пажитника і гвоздики.

Гострий каррі включає в себе зіру, чілі і фенхель.

Тайську суміш виготовляють з коріандру, зіри, лимонного сорго, імбиру і чілі.

Зберігають каррі в сухому прохолодному темному місці у герметично закритому посуді (скляному або керамічному). В ідеалі суміш завжди готують свіжою, щоб зберегти унікальний аромат кожної із спецій. Проте домашні порошкоподібні суміші можна зберігати протягом 2-3 місяців, а пасти до 4-ох тижнів у холодильнику.

 
кріп

Кріп - однорічна трав'яниста рослина родини зонтичних висотою від 40см до 1,2м. Батьківщина кропу - Південна Європа, Єгипет, Мала Азія. У Древньому Єгипті зелень і насіння кропу використовували як у кулінарії, так і у фармації. Древньоєгипетські лікарі вважали кріп тонізуючим у зміцнюючим засобом. У Древньому Римі гладіатори перед боєм додавали в їжу масло кропу, щоб зміцнити власні сили і одержати перемогу. У Європі, Південній і Північній Америці кріп вирощують протягом багатьох століть. Проте, використовуали цю ароматну рослину у Європі здебільшого у лікувальних цілях. А от широкої популярності у європейських кухарів, наприклад, в соусах, маринадах, соліннях кріп набув лише після XVI століття. 

У сучасній кулінарії використовують як свіжу, так і сушену зелень кропу. Найчастіше свіжий кріп додають в готову страву. А от висушену зелень кладуть у страви за 10 - 15хв до закінчення приготування. Кріп у стадії цвітіння (з насінням) використовують у маринадах і соліннях.

Свіжу і сушену зелень кропу додають у рибні страви, а також у супи, соуси, салати, м'ясні і овочев страви, страви з сиру і яєць. Висушене насіння кропу використовують не лише під час консервування овочів, а також у випічці, для ароматизації чаю, оцту, маринадів. Кріп чудово комбінується з петрушкою і чорним перцем. 

Зберігають сушену зелень кропу і насіння у темному місці у герметично закритому скляному або фарфоровому посуді.

 

 
майоран

 Майоран - багаторічна трав'яниста рослина. Є два різновиди майорану - листовий і квітковий. Перший вид, багаторічний кущ, зустрічається найчастіше у південних країнах. Другий є невеличкою однорічною рослиною, котру вирощують у Центральній Європі. Листовий майоран має аромат набагато інтенсивніший за свого європейського родича.

Батьківщиною майорану вважаються Мала Азія і середземноморські країни. Здавна майоран використовували не лише в якості ароматних прянощів, а й як лікарську рослину. Ним лікували нежить, використовували при сечокам'яній хворобі нирок, готували мазь для лікування ревматизму, використовували під час лікування захворювань нервової системи. Греки додавали майоран у вино для підсилення аромату, а ще вони вважали цю рослину сильним афродизіаком. В Європі широкої популярності ця трава набула у XVI столітті. Майоран використовували у виноробстві, під час варіння пива, монахи-бенедиктинці додавали його у лікер, котрий готували за рецептом, котрий був їхньою таємницею.

Майоран є чудовою приправою під час приготування м'ясних і рибних супів, страв з м'ясного фаршу, салатів, овочевих страв, соусів, овочевих консерв. Використовують його для ароматизації ковбасних виробів, сирів, вин. Майоран часто використовують під час приготування жирних м'ясних страв, страв із бобових і капусти, адже він покращує травлення.

Надзвичайно популярна ця рослина в кухнях Франції, Італії, Німеччини, Чехії, Угорщини і народів Кавказу (вона входить у склад приправи "Хмелі-сунелі")

Майоран використовують у комбінації з лавровим листом, чорним і духмянм перцем, кмином.

Сушений майоран слід зберігати у герметично закритому посуді, щоб зберегти його тонкий аромат. Додають майоран вкінці приготування страви, адже його приємний запах дуже нестійкий.

 

 

 

 
орегано

 Орегано - кущикова рослина. Інша назва - материнка звичайна. Орегано - родич майорана, але має більш гострий і сильний аромат.

Розповсюджений у Середземноморському районі і у країнах Близького Сходу. Проте з першими мандрівниками ця рослина була перевезена у Північну Америку, де широко культивується і сьогодні.

Першу згадку про орегано знайдено в книзі грецького лікаря Диоскорідосав Іст.н.е. Власне у цій праці вчений розкрив широкі можливості орегано як лікарської трави. В Стародавньомк Римі цю пряність додавали до соусів під час приготування страв для вельможних римлян.

Використовують орегано в свіжому і сушеному вигляді. Найбільшого поширення ця трава набула в італійській кухні. Не можливо уявити піцу без аромату орегано. Додають його також в пасту, нарячі канапки, супи, страви з яєць, квасолі, курятини. Чудово доповнює орегано м'ясні і особливо рибні страви, гриби, помідори, сир.

Білоруси і мешканці Кавказу додають орегано в соління і маринади. А у Сибіру материнку додають під час приготування начинки до пирога з яйцями, кисломолочним сиром або м'ясом.

Орегано є чудовим медоносом.

Використовують цю пряність у комбінації з майораном, базиліком, розмарином і чорним перцем.

Зберігають сушений орегано в закритому темному посуді не довше, нвж 2 місяці.

 

 

 

 
піца

Піца - італійська страва у вигляді плоского пирога з різноманітними начинками.

Історія приготування першої піци веде нас вглиб віків. Ще й сьогодні дослідники сперечаються і "авторство" у приготуванні цієї, уже давно інтернаціональної страви, приписують і етрускам, і римлянам, і фінікійцям і т.д. Щоправда є  історичні і документально затверджені згадки. Наприклад, є відомості про випікання пирогів з кислого тіста з ароматними водоростями з Нілу у Древньому Єгипті. Є також думки норвезьких істориків про те, що вікінги пекли плоскі пироги з м'ясом або рибою, котрі і були аналогами сучасної піци. Про це свідчать сковорідки, котрі часто знаходть археологи.

Достеменно відомо, що у Древній Греції пекли пиріг з назвою «plakuntos» (у римлян — «placenta»). Це було тісто, котре греки припраляли оливками, зеленню, сиром. Про це є згадки у творах давньогрецьких поетів і істориків. З часом римляни перейняли і видозмінили цей рецепт, що й стало прообразом піци.

Історія італійської піци, якою ми її знаємо сьогодні, сягає 200 років. У Неаполі пекли страву для бідноти: на плоский шмат тіста викладали томати, притрушували орегано, поливали оливковою олією, а інколи притрушували сиром. Купляли цю страву настільки бідні люди, що інколи розраховувалися за неї на протязі тижня. Тому така піца називалася "восьмиденною".

Вважається, що є лише 2 види класичної неаполітанської піци: "Маринара" (її назвали на честь рибалок) і "Маргарита". Рецепт "Маргарити" з'явився у 1889р, а названо цю піцу було на честь королеви, жінки короля Умберто І. Цікава історія її приготування. Під час перебування у літній резиденції у Неаполі королівське подружжя забажало спробувати страви місцевої кухні. Пекар спік 3 піци на вибір. У складі однієї з них були моцарела, базилік і помідори, що повторювало кольори італійського прапора. Саме ця піца сподобалась королівській сім'ї найбільше і була названа на честь самої королеви.

На сьогодні піца є чиненайвідомішою стравою у світі. Рецептів її приготування безліч. У різних країнах віддають перевагу найрізноманітнішим начинкам. Наприклад, у Японії полюбляють піцу з кальмарами і іншими морепродукти, в Індії - з соєвим сиром, бараниною і імбирем, в Бразилії - із зеленим горошком. Є рецепти піц з устрицями, ікрою, раками, омарами. Готують піци з медом і цукром. Кожен зможе знайти свій смак. А для господинь піца - необмежений простір для фантазії і кулінарних експериментів.

 
петрушка

Петрушка - дворічна або багаторічна рослина родини зонтичних. Городня петрушка - це рослина заввишки від 70см до 1,5м. Розрізняють кореневі сорти петрушки і листкові. У кореневого сорту у перший рік розвивається м'ясистий корінь, проте листкова система також добре розвинута. У листкових сортів корінь розгалужений, листкова система розвинута краще, ніж у кореневих сортів, а самі листки більш ароматні. У кулінарії використовують корінь, листки і насіння. 

Батьківщина петрушки - Середземномор'я. Назва "петрушка" мыстить корынь "петр" - з герцької - "камінь", адже перші дикі предки сучаної петрушки росли на кам'янистому грунті півдня Греції. У Древній Греції цю рослину так і називали petroselinon, тобто "кам'яна селера". Перші згадки про петрушку сягають часів Стародавнього Єгипту, де на свято на честь бога Гора сплітали вінки з листків цієї рослини. У Древній Греції петрушку також вплітали у вінки, але вона була символом скорботи і її подавали на похоронах. Щоправда з часом ця рослина завоювала своє почесне місце у щоденній кухні. У IX столітті петрушка потрапила на столи Європи і одержала найширше використання у всіх європейських кухнях.

Найчастіше петрушку використовують у стравах з овочів, перших стравах, стравах з м'яса і салатах. Додають січену зелень перед подаванням до столу або за 5хв до закінчення приготування страви. Також використовують корінь. Найчастіше у перших стравах, проте інколи - у салатах чи гарнірах. У кулінарії використовують також сушену петрушку. Зберігають її у щільно закритій скляній або керамічній посудині. 

Відомі кулінари радять листки петрушки перед приготуванням промивати теплою, а не холодною водою, так аромат цієї рослини стає інтенсивнішим.

Свіжою петрушку можна зберігати кілька днів у холодильнику. Проте навіть у жарку пору можна зберегти листочки цієї ароматної приправи свіжими протягом тих же кількох днів без холодильника. Для цього суху зелень петрушки кладуть у суху посудину і зберігають у темному місці, щільно закривши покришкою.

 
селера

\"Селера - дворічна трав\'яниста рослина. Є кілька видів селери: стеблова, коренева і листова.

ЇЇ батьківщина - середземноморське узбережжя. У Древній Греції, Римі і Єгипті листя селери використовували під час приготування ліків, а потім і у кулінарії ще у ІІІ-ІІ ст. до н.е. У Китаї цю рослину використовували під час приготування страв у VI столітті, а от у Європі про неї забули, мабуть через заборону флорентійських отців церкви. Аж у ХV столітті про селеру згадали німці, а через 200 років до прихильників цієї чудової ароматної рослини приєдналися французи і росіяни. Сьогодні ж селеру вирощують і в Європі, і в Азії, і в Африці.

Стеблову селеру використовують у салатах (у сирому вигляді), а також додають до різноманітних страв, злегка обсмаживши або проваривши. Стебла можна також запікати зі сметаною і сиром. Є навіть рецепти фаршированих стебел селери.

Кореневий вид селери широко використовують під час приготування супів і бульйонів. Також свіжий, відварений або обсмажений корінь селери використовують у салатах, овочевих стравах, подають як гарнір.

Листки селери використовують як приправу до салатів, супів, страв з м\'яса, овочів, бобових і яєць. Листки використовують як у свіжому, так і в сушеному вигляді.

Останнім часом широкої популярності як приправа набирає насіння селери. Його додають під час заквашування капусти. Змоловши, таке насіння використовують для приготування страв з помідор, яєць, рибних паштетів, салатів, соусів. Із сумші солі і меленого насіння селери готують селерну сіль. ЇЇ використовують так само як і саме насіння.

Свіжу селеру (корені і стебла) зберігають у холодильнику. Стебла зберігаються не довше за тиждень, а от кореневища можуть не втрачати своїх якостей і до двох місяців. Листя зберігають у висушеному або у засоленому вигляді. Сушені листки селери слід зберігати у герметично закритому посуді, а засолені - в холодильнику.

 
соєвий соусСоєвий соус - один з найпопулярніших "гостей" зі Сходу на кухнях сучасних господинь. У різних джерелах батьківщиною цього соусу називають Японію або Китай, проте достеменно не відомо, кому ж належить авторство. А ось технологія виробництва залишається незмінною протягом століть. Власне, завдяки специфіці приготування соєвий соус, на відміну від інших соєвих продуктів, має інтенсивний запах і смак. Отже, готують соєвий соус, звичайно, з сої. Стиглі соєві боби очищають і пропарюють. Ще одним важливим складником є зерна ячменю або пшениці, їх попередньо обсмажують. Ну а далі все зовсім просто: зерно змішують з бобами, заливають соленою водою, добре перемішують, розфасовують у спеціальні мішки і вивішують на сонці. Під дією тепла в суміші починається процес природньої ферментації (бродіння) і з мішків стікає рідина, котра і є, в принципі, соєвим соусом. Щоправда його ще фільтрують і уже після цього він готовий до споживання. В залежності від кількості пшениці у вихідній суміші, одержують соуси більш чи менш солодші. Готовий соус є добрим асептиком, тому додаткових консервантів не потребує, термін його зберігання у звичайних умовах є досить довгим. Проте, таке класичне виробництво соусу потребує щонайменше року. А от потреби у цьому продукті зростають щодня. Тому останнім часом у суміш сої і зерна почали додавати закваску - бактерії, котрі пришвидшують процес бродіння. Такий соус готовий до споживання уже через місяць, проте виробники запевняють, що на якість і користь продукту, така швидкість аж ніяк не впливає. Розрізняють два основних види соусів: темний і світлий. Темний потребує більше часу для приготування і витримки, він має коричнево-чорне забарвлення і інтенсивний смак. Зазвичай його використовують у м'ясних стравах. Світлий же має бежеве забарвлення і не такий "важкий" і насичений смак. Його використовують у будь-яких стравах, але найчастіше у супах, овочевих стравах, стравах з риби і морепродуктів. Відомі також варіанти класичних соусів, наприклад, грибний чи часниковий. Для приготування таких варіацій соєвого соусу відповідні компоненти додають у соєво-зернову суміш ще до бродіння. Зберігають соєвий соус у прохолодному темному місці.
 
суші

Суші - традиційна страва японської кухні з відвареного і заправленого рису і тонко порізаного філе сирої риби.

Історія суші налічує не одне століття, впродовж яких рецепти суші змінювались, з'являлись нові варіації і смаки. До кінця ХІХ століття суші готували з риби, котру засолювали і залишали на кілька тижнів під пресом, а потім ще близько 2 місяців витримували уже без пресу. Протягом цього часу риба бродила і геть втрачала власний смак і аромат, і визначити сорт риби, яку подавали з рисом було важко.

Проте на початку ХХ століття, відомий японський повар Йохей розробив свій рецепт. Він подавав рибу сирою разом із заправленим рисом. Власне цей спосіб і набув широкої популярності спочатку в Азії, а з часом і у всьому світі.

Ієроглів "суші" означає "маринована риба". Так історично склалося тому, що впродовждовгого часу рис не використовували під час приготування суші. Свіжу рибу засипали соленим рисом і так зберігали, використовуючи за потребою. Коли вся риба була використана рис викидали. І лише у ХVІ столітті такий рис почали подавати разом з рибою. А у ХVІІ суші почали готувати з різноманітними морепродуктами і соусами.

На сьогоднішній день відома величезна кількість рецептів приготування суші. Незмінним складником залишається лише відварений рис. В залежності від рецепту його приправляють рисовим або фруктовим оцтом, саке, цукром. Готують суші з рибою (сирою, просоленою, прокопченою), морепродуктами, овочами. Є рецепти навіть солодких суші з фруктами та іншими складниками. У всьому світі відкриваються безліч ресторанів і кафе, в котрих можна спробувати різноманітні види суші.

Суші можна приготувати вдома. Процес приготування суші творчий. Не обов'язково строго дотримуватись рецептури. Готуйте суші з тих інгридієнтів, котрі вам смакують найбільше і створіть свій неповторний рецепт цієї страви.

 
табаско (соус)

Соус табаско - гострий соус, котрий виготовляють з гострого червого перцю, оцту і солі. Виготовлення гострого перцевого соусу розпочалося у 1868 році. Вперше цей соус після багатьох років експериментів приготував Едмунд Макаленні. І сьогодні американська компанія Макаленні є виробником соусів під маркою "Табаско". Для виготовлення соусу Макаленні використав особливий вид червоного гострого перцю, котрий пізніше виділили в окремий вид Capsicum annuum (перець табаско), сіль і оцет високої якості. У світі налічується близько 150 видів гострих перцевих соусів, проте лише табаско надає стравам такого пікантного і своєрідного аромату. Досягається такий ефект завдяки унікальній технології виробництва: соус протягом трьох років витримують у бочках з білого дуба. Соус табаско дозволяє додати стравам надзвичайного смаку і аромату, не збільшуючи калорійність страви. 

Соус дуже гострий, тому його додають по краплинах. Використовують його у супах, рагу, маринадах і соусах. Після відкористання, відкорковану пляшку слід зберігати у холодильнику. 

 
фондю

Фондю (з французької - "розтопити, розплавити") - національна страва швейцарців, котру готують з вина і сиру в спеціальній посудині над спиртівкою. Ця страва прийшла до нас від альпійських фермерів, котрі взимку в своїх будинках були відрізні від світу сніговими заметами і готували їжу з тих продуктів, котрі могли довго зберігатись: підсохлого сиру і черствого хліба.

Зараз фондю готують не лише з сиру. Є рецепти масляних соусів, соусів на основі бульйонів, а також солодких фондю. До соусів подають не лише кубики хліба, а й м'яса, овочів, риби і фруктів.

Крім того вечірка з фондю налаштовую гостей на теплу атмосферу і дружню бесіду за столом, а господині не доведеться готувати безліч страв. Гості самі готують відразу за столом і саме те, що їм до смаку.

 
хлібці карасау
Карасау - традиційні хлібці Сардинії. Ці хлібці також називають "Карта музіка" (нотний папір), адже вони такі тоненькі, що схожі на пергамент.
Історично такий хліб випікався для пастухів, адже він був сухим і хрустким і його можна було зберігати місяцями.
Випічка таких хлібців - це цілий ритуал. Для випічки хліба виділяють окремий день. З тіста розкачують дуже тонкі паляниці і господиня випікає їх на розпечених каменях. Коли палянички стають пухкими і злегка підрум'янюються, їх виймають, розрізають вздовж на два круга (їх називають "пане фреза", "розрізаний хліб"), а потім допікають у печі так, щоб хлібці стали коричневими. Такий хліб зберігається довго і називається "пане карасау" - "розтрісканий хліб".
 
чіабатта
Чіабатта - італійський хліб. Виготовляють його з пшеничного борошна (в Італії використовують сорт «Molino Pasini») на дріжджах. У перекладі з італійської означає \"тапочки\" (\"килимові тапочки\"). Цей хліб відомий своєю хрусткою скоринкою і пористою, дірчастою м\'якоттю. Наприкінці 90-х років ХХ століття цей хліб завоював усю Європу і Америку і став широко використовуватись для приготування канапок.
Особлива структура чіабатти досягається завдяки досить м\'якому, липкому тісту, яке вистоюється і підростає більше, ніж 12 годин. Найкраща чіабатта випікається на \"живих\" дріжджах у спеціальних кам\'яних печах. Сучасні ж господині використовують плаский камінь, який розігрівають у духовці, а вже на нього викладають лист з тістом для чіабатти (так хліб пропікається рівномірно з усіх боків). Окрім борошна, дріжджів, солі і води, у чіабатту часто додають оливкову олію (вона робить тісто більш щільним) і різноманітні ароматичні компоненти (майоран і інші трави). Батьківщиною чіабатти є Лігурія, однак з часом цей сорт хліба поширився по всій території Італії. Сьогодні різні області Італії мають свій рецепт чіабатти. Чіабатта може бути легкою і м\'якою, а може мати більш щільну м\'якоть. Проте, де б не випікали чіабатту, її фірмовими ознаками є хрустка скоринка і дірчаста м\'якоть. Окремі різновиди чіабатти мають свої назви, наприклад, чіабатта з цільного пшеничного боошна має назву ciabatta integrale (\"цільна чіабатта\"), а чіабатта на молоці - ciabatta al latte (\"чіабатта на молоці\").
 


Всі | І | Б | Г | К | М | О | П | С | Т | Ф | Х | Ч


Definition
"Смакота" - Всі права застережено.
При використанні матеріалів сайту обов’язкове посилання на smakota.org.ua